Головна сторінка

Статистика
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0

Форма входу

Слово про батька

Василь Якович Грінчак / поет письменник

    " Мамо! Хто такий Гонта ? - кричить моя донька зі своєї кімнати.
    " Гонта ? Ти не знаєш, хто такий Гонта? Гайдамацький ватажок..."" Та ні, В. М. Гонта, він відкрив ще одну інтернет-сторінку про дідуся".
    Я підхоплююсь. Ось ми вже разом дивимось - та ж сама, що і скрізь, фотографія: чоловік середнього віку стоїть серед двох беріз, посміхається. "Василь Грінчак". Далі скупа інформація - де і коли народився, де навчався, де працював. Перелік виданих книжок. Добірка віршів, викладених для читання на сторінці. (Дуже дякую всім, хто доклав зусиль до цієї справи).
- А ще, мамо, дивись, тут є інформація, хто і коли цікавився Василем Грінчаком. От послухай!"
Читає:
"Мій тато співає одну пісню. Я питаю в нього, чиї це слова. Він мені каже, що це слова Василя Грінчака. А хто такий Василь Грінчак?"

Чи може бути цвіт без коріння?

Василь Грінчак - мій батько. Тож я хочу розповісти про нього. Чи знаю я про нього все? Чи мушу розповісти все з того, що знаю? Але найбільше (найвище!) знання - це любов. І нехай вона веде мене у цю сповідь.


 Що я маю сказати, тату? Що через мене ти маєш передати? Щось магічне є в цьому
 відчутті, передчутті отримання твого спадку. Ми з тобою, як невеличкі стібки або
 хрестики на величезному вишитому рушнику нашого роду-народу. (О! Які слова! Але 
 хіба в словах справа? Хоч інколи конче необхідно слово вимовити. Вимовити, значить 
 віддати світові знання і досвід, що лежить непіднятим пластом в глибинах твоєї 
 пам'яті, душі і серця.

Василь Грінчак

Тато, небагатослівний у повчаннях, відкрив мені незбагненну глибину і красу життя. Він бачив сокровенне у звичайному. Мав дар відкривати серця. А ще у нього було якесь особливе відчуття землі - Прадавньої Матері, яку треба засівати (насінням, живим словом, добром), плекати і перш за все любити. Він ставився до землі як до Божества. І це було найсвятіше для нього. У цьому була його сила.
Батько не був майстром складних психологічних конструкцій, словесної акробатики, формальних шукань. Писав класичні вірші про загальнолюдське (любов до жінки, до землі, до Батьківщини), а також про те, що чіпляло у повсякденні (досить сильно чіпляло, коли бачив зраду, підлість, байдужість). Але менш за все мені б хотілося давати літературну оцінку Василеві Грінчаку. По-перше, я не літературознавець. А по-друге, все давно вже сказано і написано. Вже вийшли цілі томи досліджень про літературний процес на Україні 60-80 років. Всі отримали оцінки, всіх розставили на сходах до літературного Олімпу. І не в тому річ, хто був більш приткішим, а хто менш, хто затягував пісню, а хто підспівував, або ж був у підголоску. Кому вдався "виступ", а хто, може, і даремно (на чиюсь думку) вийшов на цю Сцену. "Не в тому річ, не в тім печаль " - як співається в пісні. А в чім же річ? І хіба є печаль? Печаль є, тільки світла. Світла така печаль, що все минає. І знову-таки: "Хіба минає все минуле? - питаю я слідом за Лесею Українкою. Це вже як для кого. Але я повернуся до Василя Грінчака, до свого батька. Він для мене ніколи не мине, не стане просто фотографією на стіні, теплим спогадом дитинства і юності. Він став моїм корінням, його внутрішнім струмом...

І сплелися ті корені з гілочками. І крутиться коло у вічності буття. І ми впізнаємо себе в тих, хто пішов, а вони народжуються в нас, в наших дітях ... І так знову ... і знову так ...

Китайгород. Мати

Василь Якович Грінчак народився 26 квітня 1928 року в селі Китайгород, що на Вінничині. Батько - Грінчак Яків Йосипович. Мати - Рипало Степанида Іванівна.

Василь Грінчак з матір'ю (1979)

    Дорога до Китайгорода, якщо іти пішки від Капустян, обсаджена дикими черешнями (від них чорно і терпко в роті). Вверх-вниз по горбилях. Ближче до Китайгорода одні горбилі. Гербова гора, Гайдамацький яр, ставки, стара гребля, річка Бережанка ... В селі тихо-тихо. "Як у вусі" (татові слова). Йдемо по теплій пилюці. Якась баба обперлася на ворота, дивиться.
    "Добрий де-е-е-нь!"
    "Доброго здоро-о-о-вля!"
Вітаються, розтягуючи голосні, як приспівують. І знову тихо. На Мулиську (так зветься став) гуси гелгочуть. Від цього, здається, ще тихіше. Заходимо у двір. Двері в хату на клямку зачинені з сіней. Заглядаємо у вікно. Стукаємо у шибку. Баба Фаня випорхує: "Патку мій!"
    Хата, типова для Поділля, на дві половини. Одна половина маленька, з піччю, з глиняною підлогою. А друга - "чиста хата". Там дерев'яна підлога, великий довгий стіл, два ліжка, лавки попід вікнами, невеличка груба. На підлозі, попід грубою, під ліжками і просто по кутках - глеки з різним добром, сулії з наливками і ціле море червонобоких яблук.
    Великий город спускався в долину. А там зарості калини, квіти, копанки. Деякі копанки вже позаростали, але тато шукав і знаходив їх. Наблукавшись по долинових "хащах" приходимо додому, сп'янілі від втоми, спеки і пахощів квітів. "О Патку мій! Де це ви були? Гайда їсти!" Не встигали ми і дух перевести, не кажучи вже про відпочинок, як баба Фаня заглядала: "Гайда! Насипала вже!" А насипала баба Фаня борщ із затерачкою. Він так пахне, що в голові паморочиться. Сідаємо. "Гайда! Бо вистигне. Вкрай хліба (це вона батькові)". "Та є ж, мамо, нарізаний. Навіщо ще?". "Гайда! Гайда! Будемо їсти свіжий. Хіба ми не заробили?" І сидить така горда на високій лавці, рівнесенько так сидить. "Що добрий?" - це вона про борщ. "А чого йому бути не доброму – все в ньому є: і фасолька, і картопля... У мене все своє. Слава Богу, хліб є! Їжте, я всипю ще". І, як пташка, злітає з лавки, горщик з борщем бере і - шубовсь! - глиняна миска (а миска одна на всіх) знов повнісінька.
    Бабою Фанею вона стала, звичайно, як з'явились онуки. Насправді ж вона була Стефанною. Тільки в державних документах було записано: "Степанида". В селі її називали Штефанкою, Стефанною Козаковою, бо була з козацького роду. В Китайгород прийшла у вісімнадцять років, вийшовши заміж за Якова Грінчака. Сама ж родом із сусіднього села Куничого. Іван Львович Рипало - батько Стефанни. Мати - Пелагія Порфіріївна. Іван і Палажка мали семеро дітей і Стефанна була найстаршою (1903р.н.) Окрім неї були: Прокіп, Юхим, Галя, Ганна, Марія і Христя. Їхню маленьку глиняну хату під стріхою я ще застала. Можливо на той час хатка і обійстя були вже трохи "модернізовані" - якийсь хлівець добудували, щось підперли, підмазали - але в цілому справляли враження релікту, наче проявленого з подорожніх малюнків Шевченка. Стояла хатка біля церкви. Сама ж церква була дерев'яною, на цибулинах куполів не було хрестів, трава пробивалася у напівпрочинені двері... Повне занедбання.
    У шлюбі Стефанна щасливою не була. Народила четверо дітей - Леоніда, Євдокію, Василя і Христину. Якийсь час тримали з чоловіком худобу. Хазяйство було. І все, фактично, лягало на її плечі. Уже старенькою згадувала: "Очима б усе поробила, а не можу. Як згадаю ті часи, коли могла робити, то так було гарно! Все переробиш, і свою роботу, і чоловічу ... Бо він пив. Ото хіба дров урубає і то наколе надвоє, рідко коли начетверо..." А потім настали страшні часи голоду. А потім війна. Для батька ця тема була особливо болючою. Багато про це писав і у віршах, і у прозових творах. На власні очі бачив страждання, смерть, спалені села і поля, сльози матерів. Не вернувся старший брат з фронту - пропав без вісті. І довго не загоювалися ті рани. Не давали спокою спогади.
    Після війни Яків покинув Стефанну з дітьми, облаштувався в іншому місті з іншою жінкою.
    Попри всі незгоди баба Фаня була гордою. Ніколи нікому не давала себе принизити. Роботяща, весела, дуже любила співати. Знала безліч цікавих історій, приказок, приповідок. Тільки записуй! Замісь "На добраніч" казала: "Хрестіть п'яти та лягайте спати". Часто повторювала: "Мої торбинки переживуть твої мішки". "Треба сіль на стіл покласти, бо без солі стіл кривий". "Миші танцюють по хаті, як на весіллі". "Дощ вранці, як бабині танці" (це значить - короткий дощ, бо довго баба не протанцює). "Тихо на дворі, хоч мак сій". Пережила свого сина Василя майже на чотири роки. Померла 21 вересня 1990 року о восьмій годині ранку в своїй хаті. "Я в своїй хаті вік прожила, тут хочу і вмерти". Батько вертався до своєї матері, до її старенької хати, як до джерела. Знав про безцінність цього джерела. Писав про це. Дуже багато писав саме про це.

Трохи про молодість, "Молодь" і "Веселку"

У 1953 році, закінчивши Одеський державний університет (український відділ філологічного факультету), батько приїхав до Києва. Працював спочатку у видавництві "Молодь", згодом у видавництві "Веселка".
Що я можу написати про період роботи в "Молоді" ? Мене ж на світі ще не було! Потім вже слухала, як мама і тато згадували молоді роки і "Молодь", звичайно. То були роки пошуків і відкриттів, нових знайомств. Дивлюсь на фотографії того періоду... Ось цей худорлявий усміхнений молодий чоловік - мій батько. Поряд теж молоді і веселі Сергій Плачинда, Михайло Литвинець, Микола Сом... Ось Дмитро Павличко і тато в Ужгороді (лютий 1955р.) - Такі гарні, натхенні. Дивлюсь далі - майже весь колектив "Молоді" на польових роботах (це було тоді популярно). Шуткують, розігрують одне одного. Далі ... Це, мабуть, якийсь творчий вечір: молода, дуже красива Ліна Костенко, поряд Дмитро Павличко і батько ...

В центрі В. Грінчак, Д. Павличко, Л. Костенко

А ось тато у Львові ... А це будинок творчості в Ірпіні ... Були, звичайно, свята, веселі дружні компанії. "Іде наш сміх по колу і чарочка дзвінка" - напише трохи пізніше Василь Діденко у віршові, присвяченому батькові. Це був їх час і вони жили, як підказувало їм серце і совість. Закохувались, сперечались, писали вірші...
    Ті перші тоненькі збірочки... Пожовклий папір... Роки видання: 1953... 1955... 1957... На титульних сторінках дарчі написи - теплі побажання, щоб щасливо жилося, писалося, щоб із засіяного слова виросла поезія. Тоді ще нікому не відомі, зараз знані майстри слова. У їх "Вибраному" сьогоді вже не знайдете тих палких зізнань в любові до Леніна і партії, що прикрашали перші сторінки їхніх збірок. Зоряна Москва, червоні знамена і комуністи, що щастя кують, навряд чи фігуруватимуть у нинішніх виданнях. До чого це я? До того, що правий був Кузьма Прудков, закликаючи дивитися в корінь. Зараз легко бути суддею. Начитавшись відкритих історичних архівів, скандальних зізнань, знаючи вже, хто ким був, під чию "дудку" танцював і для чого, легко зверхньо посміхатися над наївністю тих, хто щиро вірив в ідеали згадуваних часів. Тож не будемо висмикувати окремі слова і словосполучення з тих перших віршів. Якщо слухати серце, то знайдеш свій справжній шлях. "Сонце! Бризни у серце мені життєдайне проміння" - писав батько. І посилало Сонце свої житєдайні промені, і просиналося коріння, і , п'ючи з джерела, давало життя новим галузкам... І розквітала їхня Поезія квітами незрівнянної краси, щоб потім, давши плід, повторити цей, не нами вигаданий колообіг...
    Ще кілька слів про цей період. У видавництві "Молодь" батько займав посаду заступника головного редактора. Сила силенна рукописів опинялася на його робочому столі. Яка доля чекала ці рукописи (включити до видавничих планів, "зарубати" або ж покласти "відлежуватися" на певний час), у великій мірі залежало і від нього. Батько намагався всіма силами підтримати талановитих поетів і письменників, відстоював іхні рукописи, було таке, що ходив "наверх" просити за того чи іншого автора. Його любили і були завжди вдячні за чуйність і підтримку. Про це свідчать щирі слова подяки батькові, яку висловлювали автори, підписуючи і даруючи свої щойно видані книжки.
    Потім була "Веселка". Батько займав посаду завідуючого редакцією дошкільної літератури. Любив свою роботу і його любили. Як я вже казала, був дуже прихильним до молодих авторів, надто до початківців. Знав, як то важливо підтримати, коли робиш перші кроки. І він підтримував. Кіпи рукописів на столі, які треба було вичитувати, редагувати, узгоджувати спірні питання... І нікуди було дітися від "сірості й буденності німої" (В. Грінчак). Про специфіку видавничої кухні нема потреби зараз писати. Починалися "застійні" часи, які вже зовсім скоро перейдуть в предсмертну агонію Системи. Постійні збори, виклики "наверх", туди, звідки давали вказівки "як", "що", "коли". Жорстка цензура. Ідеологічний контроль. Абревіатури "КПРС", "ВЛКСМ" були неодмінним атрибутом будь-якого тексту, будь-якого виступу. Система вишукувала нові і нові методи впливу на свідомість мас. Справжні цінності підмінювались дешевими підробками. В душі розросталась іржа. "А від іржі і сталь зітліє" (В. Грінчак).

Василь Грінчак (70-ті роки)

Але повернімось у 70-80 роки в славний Київ на вулицю Басейну, 1/2, що біля Бесарабки, у видавництво "Веселка". Тут, у кабінеті редакції дошкільної літератури "ніс до носа", як скаже Нестайко, сидять Василь Якович і Всеволод Зіновійович. Сидять вони і думають, як краще видати ту чи іншу книжку, бо люблять книгу, як таку, люблять дітей, пишуть для дітей. Скільки ж гарних книжок вийшло у "Веселці" в той час! Платон Воронько, Григір Тютюнник, Наталя Забіла, той же Нестайко... Не сила всіх згадати! Всі вони писали для дітей, друкувалися у "Веселці". А класика! А казки! Історичні оповідання і легенди! Народні приказки і дитячі пісеньки! А яких талановитих художників залучали! Коли планували видавати вірші для дітей Михайла Стельмаха, батько їздив до Марії Приймаченко в Болотню. Обговорювали співпрацю, бо вона мала зробити малюнки до цього видання. У батька залишились дуже теплі спогади від цієї поїздки. Марія Оксентіївна подарувала тоді йому свою картину - Пташка у квітковому віночку-гнізді. В результаті побачили світ чудові книжечки: "Чорногуз приймає душ" (вірші М.Стельмаха), 1971 р., а також "Ой коники сиваші" (українські дитячі пісеньки), 1975 р. Обидві з малюнками Марії Приймаченко. Батько із задоволенням працював у видавничій сфері. Його поетичні і прозові твори виходили у видавництвах "Молодь", "Радянський письменник", "Веселка", "Дніпро". Перша поетична збірка "Мені не байдуже" вийшла у 1956 році. Згодом виходять збірки віршів і поем: "Неспокій" (1959), "Пам'ять серця" (1961), "Горіння" (1964), "Поезії" (1966), "Кетяг калини" (1971), "Листи у безсмертя" (1973), "Вірність" (1979), "В промінні колоска" (1983), "Земле моя" (1988) - посмертне видання. Книжки для дітей і юнацтва: "Лебедятко" (1969), "Вийшло в поле тополятко" (1971), "Боцман птаха" (1974), "Поєдинок" (1975), "Ясенець" (1976), "Позивні мужності" (1978), "Цвіт від кореня" (1981), "Двоє в морі" (1982), "Настині береги" (1984), і останнє (посмертне) видання його вибраного (з дитячих творів) - "Цвіт від кореня" (1988).

Трохи про сім'ю, про село Копачів і про друзів...

Тато з мамою познайомились в Одесі. Вони навчалися в одному університеті на одному факультеті (українська філологія), тільки на різних курсах. Тато був старшим.

Шиманська Ада Леонідівна

Мама - Шиманська Ада Леонідівна - народилася 12 березня 1931 року на Миколаївщині в родині вчителів. Дитячі роки і роки навчання у школі пройшли у Первомайську. Після закінчення школи вступила до Одеського університету. Тож Одеса стала містом, де вони зустрілися і покохали одне одного. У 1953 році, закінчивши університет, тато переїзджає до Києва. Мама ще продовжувала навчання. Не було жодного дня, щоб він не писав їй, у кожному листі, у кожному реченні, слові - ніжність і любов. У 1954 році вони одружилися. Закінчивши навчання, мама переїхала до Києва. У 1956 народилася Леся. У 1961 - я. Про їхнє почуття краще прочитати у творах батька. Він присвячував їй вірші, вона дарувала йому щастя і бажання писати ці вірші. Батько писав: "Легенда починається з кохання". Але коли живеш, коли знаходишся в епіцентрі цього життя, відчуваєш кожну мить буття, то не замислюєшся, чи стануть ті чи інші події твого життя легендарними. Це вже потім, коли ляжуть на папір дати народження і смерті, розділені маленькою рисочкою, це вже потім можна писати історії про чиєсь життя і кохання у тому числі... Щось замовчувати, щось видаляти, знаходити містичні збіги подій і дат ... Про містичні збіги дат. Мами не стало у 2005 році. Вона померла 26 квітня - в день народження батька. Просто збіг? Можливо. А можливо і ні . Навряд чи їхнє кохання було легендарним. Але воно було справжнім.
Я ж краще напишу про те, яким батьком був Василь Грінчак. Найкращим! Найуважнішим! Найніжнішим! Найвеселішим! Веселу вдачу Грінчака відчував на собі кожен, хто бодай раз зустрічався з ним. Перше відчуття від спілкування - легкість і простота. Ні зверхності, ні манірності, ні пихатого вичікування, мовляв, хто ти такий є, покажись! Відкритість, щирість, посмішка. Тож, про дитинство. Найперші і найяскравіші враження від спілкування з батьком - це наші прогулянки. Куди він тільки не водив нас із Лесею! Традиційні катання на лижах (змалечку!) в Голосіївському лісі, ковзанах на міській ковзанці... (Леся більш менш добре каталася, а мої відчайдушні спроби на чорних "гагах" достойні були уваги хіба що гумориста. Тато тішився з моєй вдачі: я не мала страху ні перед чим - чи то гора, чи то лід. Вперед і все! Падала постійно, піднімалася і знову - "вперед!").

Доньки Леся і Марина (1963)

Дуже любили гуляти у парку ім. Примакова (ми жили недалеко від цього парку, тож мали змогу частенько бувати там). У межах парку берег Дніпра був на той час абсолютно "диким" - зарості верболозу, вільний вихід до води ... Взимку крига Дніпра була товстелезна - ми бачили це, бо ходили дивитись на рибалок, на лунки у кризі, на рибальскі снасті і трофеї аж на саму середину річки. Тато завжди вносив в усі наші прогулянки щось хуліганське - таке собі хлопчаче бешкетування. Підставить, наприклад, ніжку, щоб ми попадали і вивалялись у снігу ... Грався з нами у сніжки.
А ще тато брав нас в Ірпінь, куди частенько їздив у будинок творчості. Водив нас скрізь - по лугах, по лісових галявинах, порослих синіми пролісками і рястом. Ліс любив і весняний, і осінній. Що то за ліси були? Звичайно ж Голосіївський, Ірпінський, пізніше - деснянські ліси, де ми частенько відпочивали всією сім'єю, ну а в останні роки - ліс Копачівський. Коли йшов по гриби, то заходячи в ліс, завжди приказував: "Гайку- гайку! Дай гриба й бабку! Хлопця - червоноголовця, сироїжку - тонконіжку!"

В Ірпінському лісі

І ліс давав йому щедро і гриби, і ягоди, і всі свої таємниці відкривав. Іде, посміхається всьому світові, щось приспівує тихенько:

Ой Васильку, Василечку, Житній колосочку! Ні по чім тебе не взнаю, Як по голосочку!

Світився посмішкою. Люди (прості і щирі), діти злітались до нього, як бджоли до меду. Яким таким даром володів? Що таке знав, що так хотілося бути біля нього?
Час ішов. Ми дорослішали. Були такі собі слухняні дівчатка. Тихі, ввічливі. Добре вчилися. Тато тішився. Любив нас. Але завжди хотів трохи розтормошити. "Парникові квітки", - так він нас іноді називав. І якщо Лесю чіпати треба було дуже обережно, бо її природа тиха і мрійлива, як саме ім'я "Ле-е-ся", то в мені він розгледів такого собі характерника. (До речі, це слово досить часто фігурувало в його мові. Тоді я не знала, що воно таке ...) "Ти, Марися, не барися, сюди-туди повернися! "Ніколи не казав:"Роби так", "Це не роби!" Прислухався, придивлявся. Побачивши, що я малюю, вчасно підтримав.
Тато був уважним до своєї рідні. Любив своїх сестер, племінників. Дуже теплі стосунки були у нього з племінником Юрком, сином маминої сестри. Про їхні пригоди на Десні, коли вони, вирішивши звільнитися від жіночої опіки, облаштувалися на березі річки в наметі і що з того вийшло - можна написати ряд гуморесок. Взагалі батько був дуже делікатною людиною. Обережно торкався струн душі співрозмовника. Ніколи не нав'язував свою думку , не був надто цікавим, коли мова йшла про особисте, зважував, як краще вирішити ту чи іншу проблему. Умів підняти настрій влучним жартом, незвичним подарунком. Якось заходить до мене в кімнату, ховає щось за спиною: "Марися, ти чогось сумна ... Я тобі квіти приніс". І з'являється із-за спини цілий оберемок білих ромашок.

З донькою Мариною біля Видубицького монастиря (1986)

А якось купив мені (уже зовсім дорослій!) іграшку - величезного пухнастого тигрика. А коли я їхала в Карпати з компанією однокласників, він без мого відома поклав у мій записничок невеличкий конвертик. Уже прибувши на місце, я знайшла його. На конвертику було написано: "Коли буде сумно, нюхайте!" Відкривши, побачила пучечок трави васильків. Тієї, що святять на Маковея... Багато ще можна згадувати, та про все не напишеш.

Що ж написати про Копачі?... (саме так ми говорили: "Копачі", хоч правильно - "село Копачів"). Звичайно, про липу. А ще? Чи знайшов батько там спокій і відпочинок? Відпочинок - частково. А спокій? Не знаю... В останні роки був часто сумним і пригніченим.

Вибираюся із тернища, пробиваюся на дорогу, Та усі мої стежини заколючені, де не стань. Переборюю біль у тілі, і гамую у серці тривогу. Не даю розростатись ще більше терновищу вагань.
(В. Грінчак)

Що так ятрило серце? Можливо були передчуття, що його історія добігає кінця? Але якими будуть останні рядки?
    Його історія обривається на півслові (так як залишаються незакінченими майже всі його останні вірші). І все-таки Копачі стали його місцем. Хату в селі Копачів (Обухівський р-н, Київська обл.) ми придбали влітку 1982 року. Побачивши це місце, батько зразу прикипів до нього. Хата була як хата, невеличка, глиняна. Але ж липа! Під самою хатою росла величезна липа (під'їзджаючи до села було видно її - зеленим куполом височіла вона над садками). Саме вона і вирішила питання купівлі хати в цьому селі. Навіщо купив? Шукав тихе гарне місце в селі неподалік від Києва, щоб спокійно працювати - писати, щоб сім'я мала можливість влітку там відпочивати, і , як він мріяв, "щоб колись мої біляві онуки бігали під липою у садку". Шукав серцем. Знайшов те, що хотів.
    Що являла собою територія біля хати на момент її придбання? Неймовірно живописне місце, але страшенно занедбане з хазяйської точки зору. Старезні верби, величні в'язи і клени щільним кільцем обступали територію. За ними - старий сад. Поважного віку яблуні і груші, переплетені диким виноградом, заглушені сіянцями кленів... На сонячних острівцях буяла бузина. Пробираючись крізь ці хащі, попадаєш на сонячну галявину, майже круглої форми, досить велику за розміром. (Згодом ця галявина стане нашим городом). Сама хата скромно тулилася скраєчку, ближче до сусідської межі. За хатою росли сливи і вишні. Липа ж височіла над усім цим зеленим світом. Корінням вона проникала вглиб землі, а верхівкою торкалася хмар. Липа являла собою окремий світ, жила своїм життям, інколи дозволяючи тільки торкнутися своїх таємниць.
    Саме таким було перше бачення тієї місцини. Надалі ми намагалися зберегти це перше враження - щільне кільце дерев, а в центрі сонячний острівець зелені. На той час тато був на творчій роботі, тож вільного часу вистачало. Стало потроху налагоджуватись копачівське життя: побілили хату всередині і зовні, прибрали двір, спалили сміття, розчистили старий сад. А восени тато вже посадив молодий сад, переважно яблуневий (Всі деревця прижилися і добре перезимували). Наступної весни зорали круглий клапоть землі, що лугував багато років, і з'явився у нас невеличкий город.
    Тато тішився своїм садком, городом, хатиною. Блукав округою, знайомився з новими місцями (а краса тих місць надзвичайна!), розмовляв з людьми, записував місцеві легенди, цікаві історії. У 1984 році у "Веселці" виходить його повість "Настині береги", написана повністю на копачівському матеріалі.
    Ми приїзджаємо на вихідні, проводимо там відпустку. На городі приживається розсада, зацвітають огірочки ... Сяє липа на сонці - золота від цвіту і бджіл. Цвіте літо 1984 року. Тато возить возиком глину із сусідного ярка - щось мурує і майструє. Сміється мама. І ще немає тривожних передчуттів, є тільки надії і сподівання на краще. Саме в це літо я вперше привезла в Копачі своїх друзів. Серед них був Боря Єгіазарян. Згодом вони з татом потоваришують, а зараз тільки перше знайомство. Тато виходить нам на зустріч. Боря, випережаючи нас усіх, іде назустріч татові. Я фіксую цей момент: обидва якось одночасно розкривають свої руки-крила для обіймів. Така перша зустріч. І зразу взаємозахоплення, цікавість, радість від спілкування, бажання бачитись ще і ще. В обох - виняткова щедрість душі. Але докладніше про татову дружбу з моїми друзями трохи пізніше.
    Засиджуючись довго в Копачах, тато скучав за нами. (Як там мої "гаврики"? - так він частенько називав нас). Приїзджав додому. Набувшись дома, знову рвався "під липу". "Як там моя хатка? Сумує без мене". Так промайнули ще два роки.
    Після "Настиних берегів" батько працював над повістю "Біле марево степу". Віршів писав не багато. Була задумка у нього - цикл поетичних замальовок "Копачівські акварелі"... Дещо з цього циклу встиг написати.
    Про що треба ще сказати ? Про що не варто говорити? Підкажи мені, тато!
    Хочу написати трохи про своїх друзів, а точніше - ким вони стали для батька в останні його роки. Олена Придувалова, Борис Фірцак, Борис Єгіазарян, Ірина Турова, Ніна Лапчик, Сашко Горбачук, Олексій Аполонов, Сашко Коваль ... Тато цінував справжню дружбу, любив веселе товариство, був цікавим співрозмовником, прекрасним тамадою. Наша компанія припала йому до душі. Він радів, коли дома збиралося багато людей. Тягнувся до молоді, тішився з того, що і молодь тягнеться до нього. "Та навіщо я вам потрібен, пеньок старий ?" - казав він, але очі хитрувато посміхалися, а це означало, що то просто слова для "годиться". Він одягав свою улюблену блакитну сорочку і виходив до нас. З ним було весело і легко. Він розпитував і слухав. Цікавився усім і був сам цікавим. Для кожного у нього було якесь особливе слово, до кожного мав свій підхід. Пам'ятав подробиці, цікавився справами. "Як там моя Леночка?" "Щось Сашка давно не бачив". "А як Ніна?" "Що там Льоша Аполонов, пише вам? Як йому служиться?" (Як зараз пам'ятаю: сидимо у нас дома за круглим столом, виряджаємо Льошу в армію - тато, Льоша, Лена і я... Льоша його вже не побачить ніколи ... )
    З Борисом Єгіазаряном у них була справжня дружба. З першої зустрічі. Коли Боря приходив до нас додому, я тихенько відходила на другий план, знаючи, які вони щасливі бачити одне одного. Тато забирав Борю до себе в кімнату і вони довго там гомоніли про щось, палячи свої цигарки без перестанку.

"Дивлюсь, мов зачарований, на диво: За Єреваном, за долинами в імлі, Над хмарами, що виснуть мерехтливо, На кревно рідній, на чужій землі, Біліє Арарат, мов пасмо сиве".

Вірш "Арарат" присвячений Борису Єгіазаряну. Розбираючи останні записи батька, знайшла ось такий: "Мені все сниться твій Апаран..." Чи то початок вірша, чи то початок листа...
    Бориса Фірцака тато називав "закарпатським журавлем". Цей "журавель", мабуть, знав, як його люблять і ждуть... Тож прилітав. А ще тато любив слухати, як ми співаємо (Лена, Фірцак і я - таке собі "тріо Мареничів"), співав з нами, співав і сам. Знав безліч пісень, але найбільше пам'ятаю в його виконанні "Ой у полі дві тополі" і "Сміються-плачуть солов'ї".
    18 січня 1987 року тато поїхав в Копачі (треба було вирішити термінові справи в сільраді). Мав скоро повернутися. Не повернувся. Що відбулося? На це ніхто не дав відповіді - ні міліція, ні сусіди по селу, ні ті "друзі", що завітали на вогник до Василя Яковича на Водохреща. Двері татової хати були гостинно відчинені для добрих людей. Він всім довіряв. Надто вже. І як насправді назвати тих, хто скориставшись гостиною хазяїна, підло тікає, побачивши, що йому зле? І чому вони навіть не зачинили за собою двері (мороз був до -20)?.. Помер тато в ніч з 21 на 22 січня в реанімації Обухівськой лікарні.

    Кожна історія має свій початок і кінець. Смерть невблаганна. Страх смерті, страх втрат інколи заважає відчути повноту і смак життя. Люди, що живуть ближче до землі і працюють на землі, мабуть мудріші за нас і спокійніші. Ніхто не зупинить коло повторень, і за осінню приходить зима, і природа завмирає, щоб весною прокинутися - народитися знову. (Якось баба Христя, нині покійна бабця мого чоловіка - дала мені просту відповідь на моє цілком логічне запитання, чому вона не лікує хвору ногу. "Дитино, треба ж від чогось вмерти". Так спокійно сказала. Просто відчула, що їй вже пора...)
    Те, що вийшло з землі, в землю піде. Те що дали небеса, на небеса і повереться. Тож будемо мудрі і спокійні. Цінуймо кожну мить життя і творімо наступну мить з любов'ю. Те, що було, було не даремно. І нічого не щезає безслідно. Батько жив саме так - яскраво, з відкритим серцем, з любов'ю в серці. З самого дитинства зо дня в день я по краплі приймала його дар - безцінний дар любові. А коли його не стало - моє серце вибухнуло... Я маю віддати те, що прийняла. Тож у спадок передаю світові колись отримані знання.

Люби землю живу! Живи щедро і відкрито! Прийми все, що дасть доля, але прийнявши, зроди світові, сотвори тільки Світло і Добро.
Люби блакить небесну! Це крила! Це натхненя! Це політ!
Будь Світлим! - Живись промінням Сонця! Це життєдайна енергія Всесвіту. І нехай твоя приналежність до Світла буде свідомою!
Сплети пам'ять роду, пам'ять серця і пам'ять душі воєдино і пронісши крізь вогонь свого життя, отримай знання. Повернись туди, звідки прийшов колись і віддай отримані знання Першопричині ... І якщо хочеш, повертайся знову.